СИЛА ТЯЖІННЯ

Tags

Хоч там як не крути – не оступишся з мапи божої.
Тіло одухотворене, з космосом ототожнене.
Шум, барахління, булькання – геть усе передбачено.
Ідеальна його навігація. Налаштована на побачення
сутності і подоби в саду порожньому.
Досконала імперія – приречена на продовження.

Ось яйце відкладено крізь стерильний стержень:
в м’яз і м’якоть личинка мережить стежку.
Вигризає ґрафіті в спустошенім пантеоні –
сірий саджанець сажі на срібнім полі.
Точить кристали, вершить вежі.
Крихітний вавілон переступає межі.

Кожен крок до мети віддаляє мене від тебе.
Як закувати море у оберемки ребер?
Як досягнути цілісності, щоби вся – мов з пластмаси?
Ти скажи мені: я душа, вживлена в кров і м’ясо?
Чи гора із кісток і м’язу, із нав’язливою потребою
yподобитися творцеві, смерть побороти смертю?

Лоґосу ненависна маса тлінна тіниста.
Знаю, така програма. Значить, схибив навмисно.
Як розметані полем бою шматки героя,
я сповзаюсь докупи і стаю – горою.
Товщею струмуючою, монолітом.

Заговорила гора. І стало – світло.

Advertisements

з вікна бібліотеки

Он летить літак і лишає знак:
смугу димову, реактивний шум.
Он пливе каяк і лишає знак:
кола на воді, рівний вододіл.

Он іде собак і лишає знак:
на суху траву – пляму ділову.
Он іде малюк і лишає знак:
мамі за вікном шле угору цьом.

Мама на даху, мама ні гу-гу.
Жовкнуть ліхтарі. Мама там, вгорі.
Зависaє над чимось зайвим.
Безслідним. Счезаючим.

генеалогія

Зараз тут буде вірш. Чекай.
Тіні слів проступають на стінi екрану –
слід кривавий на білій пов’язці раненого.
Я не річ вручаю тобі – ручай.

Віриш? Не руш. Хай шиття болить.
Наливається. Жилиться. Оживає.
Дощ іде у беззвучних покоях Данаї.
Невимовна самотня мить.

І ниття, і вологе тремтіння нутра –
Хмара на мене лягла, гора?
Віруєш? Тo промов.

І розходиться тріщинами кора,
розверзається рана, прірва, діра,
по котрій впізнаєш любов.

татарська пустеля

На, фасуй, не махлюй, не стріляй, все одно не на гроші.
Граємо для душі, для пом’якшення тиші.
Кришаться карти. Вгрузаємо глибше й глибше.
Ми скуштували вже, чого нам ці ігри коштують. 
Та все одно б’ємо тишу тишею.

Скільки коштує тиша, скільки важить слово.
Так починалась історія: сім’я, овум,
ембріони мовлення, мов жменька проса,
що не в долоні – в лоні –  вживлюється, проросле,
що розправляє корінь і крові просить. 

Вібрування повітря, пульсування метру.    
Мовлення – немовля, вимагає жертви.
Хоче лежати під серцем, під Нотр Дамом ребер.
Може виродитись в хайдеґґерівськy Gerede.
Розсмоктатися. Народитись мертвим.

Тиша коштує більше тим, хто менший, слабший.
Слабші й менші, ми навчилися жити в тиші.
Вити в ній шатра. Ховатися, коли страшно.
Відчувати, коли час зникнути, а коли залишитись.
Так приручивши тишу, ми зуміли вижити.   

Тишe, пустеле безмежна. Супутники і планети,
кружляємо над каркасом отчого дому.
Цвіркає сірник, спалахує сигарета.
Стукай –  он цівочка світла! – у хату хрону,
в скрижанілий огризок мови під сніговим наметом.

летальний синтез

З особливим цинізмом, тисну за лайком лайк:
за симулякр естетики, за лаканівський лак,
за прозаїчні -изми, за павутину паузи,
за коллажі сарказму, за метастази сказаного.

Лето, прикрита тонкою корою екрану!
Хвилею цифровою бавила і лепетала.
Все сплива: і бульбашки, і кристали.
Плескайте, язички! Обплела. Заарканила.

Лета – не страх, не трепет: сама поверхня.
Пікселів сплетіння та розплітання.
Крапки над ‘і’ (чи смайли?) розтав охайні,
жирні потьомкінські села на берегах таймлайну.

Ось симулюю щастя. Коментуєш: Супер!
Мислю, тому і сумно. – Ergo sum…
Тіні настінні мелькають (френдів? фіндів?).
Перемагаєш, Лето. – Veni. Vidi.

вартовий

Ось і осінь, і мерзнуть троянди в церковнім саду.
Ось і осінь, і зовсім не сумно збирати плоди.
Все завмерло i мовчки чекає, коли я помру.
Але я не помру, не помру. Нe цієї зими.

Може, тіло – могила, а може – тюрма.
Тисячоліття поезії, а метафора, бачиш, та ж.
Темні хороми, м’ясистий храм.
В ньому хрипить орган. Інших у нас нема.

Осінь? То час збиратись і йти,
видаляти рахунки, замітати сліди.
Аватаре в фейсбуці, вартуй відтепер один.
Твоя авторка – в дим. Боже, які тумани.

меркурій

Не підбиратиму інтонації
до його чотирьох октав.
Краще відіб’ю в такт
ритми десятирічних сердець,
що спинялись на периферіях Союзу
не від путчів, і матчів, і нестачі хліба,
а від голосу викристалізуваного лібідо,
бога, з крильцями на кедах,
мертвого, як однойменна планета.

Ти був першою в нашім житті справжньою королевою,
вусатою Афродітою, мускулистою рапсодією,
першою ВІЛ-інфікованою кров’ю,
азійською любов’ю нарівні з Цоєм.

Слухай, і слухай іще,
як викочується камінь волі
з волохатих грудей у бюстгальтері,
вгору до горла, зважується на язиці,
і ось… абра-кадабра, фокус-покус!
З-під пишних вус
видирається лазерне лезо.

Це вже не Сізіф – це Заратустра
посвячує нас в лігу чемпіонів,
в найексцентричнішу планетарну лігу
просто під Сонцем.

спроба міфотворення

Tags

МІФ ЛИШЕГИ

1.

Міф Лишеги – місто, в якому ніхто не живе.
Міст до міста порослий мохом і пухом.
Не міст – кладочка клавіатури.
Хто зможе на неї ступити? Хто – зважиться?
Черепаха? Немовля? Кривенька качечка?
Решта – навантажені справжністю – розтрощать.
Кладки не перескочиш – не видко, що там.
Інших входів до міста нема.

2.

Міф Лишеги – міх, у котрому хоч око виколи,
але крізь ґратки в’язі
проростають всередину картопляні вії,
вибухають півники. Впорскуються, як героїн,
темні корені світла.
Міф Лишеги – невелика ручна зоря.

3.

Міф Лишеги – вкопаний в землю корінь.
Чорношкірий талант, викапаний Адам.
Тільки в землі може множитись.
Тільки вгрузлий у ґрунт, нарощувати груз.
Тільки так уникнути грубих рук лихваря,
що вигризуть, і гладенького, білого,
здадуть в оборот.
Міф Лишеги – Віруєш? – наскрізь біблійний.

4.

Міф Лишеги – міф не поета – поезії.
Ліри повисли на дереві,
а воно – співається
коренем, променем, лебедем!
Міф Єрусалима, що напружується – коріння
з вигризеною кроною
у підвалинах Вавілону.

5.

Як не забути тебе, колиско моя, мій храме,
мушле приглушена, шум перших рим і ритмів?
Як, забувши, не скласти рук, не втратити дару мови?
Не втішай себе марно: десниця її – каральна.
Бо поезія –  призначення вертикальне:
вгору – одній, іншому – вниз, у надра,
вгрузати в ґрунт, вгризатися в породу
під чорніючим німбом корони,
по інерції роду.

DER ERLKÖNIG                                        

Хто ти, хто?
Мурашиний король,
підбираєш пароль
до речей, що дрижать,
мов осики листки –
їх береш на уста.

О, цей тoнкий язик
ріже, наче папір.
Недомовки, примовки,
– Ти досвідчений вовк! –
насипаєш немов
на подряпини – сіль.

Ти король ­– лісовий.
Сестри древні твої
няньчать людських синів
у колисках страшних і пишних.
Що ж зосталось мені?
Закривавлені стрічечки віршів.

Це був сон. Чи не сон?
Бо тяжкий твій полон,
бо єдиний мій шанс
перервати його –
твій землистий мурашник розкришити.
І оплакувати невтішно.

МАРСІУС

Зовнішньо більш Арістотель, аніж Сократ.
Немолодий та все ще красивий денді,
п’яніє від вина, любить жінок.
Відволікається на дурнички:
ось, задивившись на задивлену поетесу,
входить в стіну, але – Увага! – проходить крізь неї,
мов крізь завісу сигаретного диму.

Лишега завжди наче трохи під мухою.
Знай, мотає собі на ус
позаспектровий фільм для сліпих.

Сам по собі. Як кажуть в сусідів:
“Себе на уме. На своей волне.”
М’яз його хвилі колише муз,
піднімає із дна скатів,
перевертає китів.

Осиротілий фавн, марно тулиться до людей.
Літній пасинок – в одинацькій родині поетів.
Той, кого з гри першого вибивають м’ячем,
той, хто завчасно вибув із будь-якої спілки,
лишаючи по собі
дивацького принца датського,
мученика-двійника,
риму без вірша.

Так завжди опиняєшся із синицею у руці.

Не мухи в голові!
То крихітні сірі ангели
нашіптують статичне дзижчання смислів,
сенсу котрого наче недочуває.

Вірші? Відкриваються, як фігурки,
що сам їх майструє із дерева.
Зовні – покруч-коряжка, всередині –
симетричні обручі досвіду.
Прохолодні святі обручки.
Тонкі божі наручники.

Одинокий заручник
царства слова у царстві діла,
з дулом, втисненим в піднебіння.

перекличка

Костеві Москальцю

ФОРМИ ВЛАСНОСТІ

Мої віршí, написані тобою –
сади, залиті золотою манною.
Хоч ні, я знов тебе – себе – обманюю:
Обвуглені під суперновою любові.

Виходить, не олія і не графіка,
а радіоактивна інсталяція.
Мов сталкер, чи то пак, його собака,
пульсацію намацую лиш пальцями.

Я входжу. Ні, не входжу – прокрадаюся.
Я прокидаюся у твій молочний сад.
Ранкове птаство вибухає з радості,
мов сотні крихітних гранат.

Спробуй гукнути –
тут нема
звуку.
Та є – луна.

В зоні мови
поет завжди
злодій,
чужий.

Мова муляє, як ребро, із котрого сама ж постану.
Бачиш, в твоєму домі все по-своєму переставила.
Мовлення райський сад обживаю і розгалужую,
дихаючи, свистячи. Як соловей? Як мушля.


СЯЙВО НАД СЕЙМОМ

Смеркає. Край
не небесний, а польовий.
Сейме, сяй.
Палай, блиск кульовий.

Ти любиш цей спогад: вода,
м’язистий чорнильний кисіль
впирається в груди. Дар
з гладкої поверхні снів

знімаймо, пінку із молока.
Тут м’яко, і твердо там.
Де вихід звідси? Чекай.
Не бог, але вір: воздам.

Навіть, якщо в цих водах,
мов мушки у бурштині,
зав’язнемо – не шкода:
життя почалось у воді.

Крапля в краплю, вода до води:
Господи, благослови цей дим,
дух над водами, сей туман.
Не бог, але вір: воздам.

Крила склав
Купідон
і пішов
на дно.

Ми прикуті
до води
якорем одним –
живим.

Хто із нас трьох в повітрі
Пише віршí?
Чисто? Кристально чисто.
Витрімо.
Перепишім.

Я зовсім не зв’язкова. Хіба ти не знав?
Я блимання, знак, сигнал. Переконайся сам.
Над лозами зорі гуснуть. Гаснуть сутінки.
Ні, аж ніяк не зоря. Супутник.


ТРОЯНДА

Де мертво – ріж.
Де щемко – ніж.
Між нами лиш –
Мов провід – вірш.

Я люблю твій безлюдний острів, тумани і сосни.
Я люблю вдовільнятись малиною, бути гостею.
Наче Мурка, в старій тужурці вдихати Приму.
Я люблю, що можна лаятись і не стримуватись.

Персеїди – очам.
Їжачку – молочко.
Під долоню – чоло.
А на губи – печать.

Бо на серці печаль, троянда без імені і без роду.
Річ в собі, що пізнати, назвати її не годна.
Знаєш? Знаю: у житті є місця, де можна вижити –
Вузькі острівці любові, скреслі тонкі крижини.

наступ лірики

Купідо, я так хочу
рамена твої молочні,
вишиті віями очі,
кучері позолочені.

У тремтливому світлі
вполюй мене, ніжну нетлю.
В сіті твої весільні,
мов у саван, вступлю.

Чи повіриш, що зовсім себе не жаль.
Не проймаюсь. Приймаю усе, як є.
Розімкніться, обійми. Розм’якни, кришталь.
Мов мисливець над звіром, замислився окоєм.

Хто, як не я? Схиляюся над віршем.
Розглядаю кущики моху в чутливих складках.
Ти мій скарб, я хочу іще і ще
щемів пульсуючих, куль солодких.

Це моє, і це теж моє.
Дай і дай, як у віршах Цвєтаєвої.
Куй, поки гáряче. Чуєш, кує?
Крильми y серце б’є, відриває?

Під егідою Любові
виходжу на поле бою.
Виходжу на поле крові
змагатися із тобою.

То розхитуюся, як боксер на рингу.
То виструнчуюсь, тореадор на кориді.
Спробуй мене на зуб, здійми на роги.
Поет – він завжди –  в повітрі.

Обіймімося. Щільніше.
Ти мірило моєї маси.
Меншаю – я, вірш – більшає.
Любові гарматне м’ясо.