Tags

МІФ ЛИШЕГИ

1.

Міф Лишеги – місто, в якому ніхто не живе.
Міст до міста порослий мохом і пухом.
Не міст – кладочка клавіатури.
Хто зможе на неї ступити? Хто – зважиться?
Черепаха? Немовля? Кривенька качечка?
Решта – навантажені справжністю – розтрощать.
Кладки не перескочиш – не видко, що там.
Інших входів до міста нема.

2.

Міф Лишеги – міх, у котрому хоч око виколи,
але крізь ґратки в’язі
проростають всередину картопляні вії,
вибухають півники. Впорскуються, як героїн,
темні корені світла.
Міф Лишеги – невелика ручна зоря.

3.

Міф Лишеги – вкопаний в землю корінь.
Чорношкірий талант, викапаний Адам.
Тільки в землі може множитись.
Тільки вгрузлий у ґрунт, нарощувати груз.
Тільки так уникнути грубих рук лихваря,
що вигризуть, і гладенького, білого,
здадуть в оборот.
Міф Лишеги – Віруєш? – наскрізь біблійний.

4.

Міф Лишеги – міф не поета – поезії.
Ліри повисли на дереві,
а воно – співається
коренем, променем, лебедем!
Міф Єрусалима, що напружується – коріння
з вигризеною кроною
у підвалинах Вавілону.

5.

Як не забути тебе, колиско моя, мій храме,
мушле приглушена, шум перших рим і ритмів?
Як, забувши, не скласти рук, не втратити дару мови?
Не втішай себе марно: десниця її – каральна.
Бо поезія –  призначення вертикальне:
вгору – одній, іншому – вниз, у надра,
вгрузати в ґрунт, вгризатися в породу
під чорніючим німбом корони,
по інерції роду.

DER ERLKÖNIG                                        

Хто ти, хто?
Мурашиний король,
підбираєш пароль
до речей, що дрижать,
мов осики листки –
їх береш на уста.

О, цей тoнкий язик
ріже, наче папір.
Недомовки, примовки,
– Ти досвідчений вовк! –
насипаєш немов
на подряпини – сіль.

Ти король ­– лісовий.
Сестри древні твої
няньчать людських синів
у колисках страшних і пишних.
Що ж зосталось мені?
Закривавлені стрічечки віршів.

Це був сон. Чи не сон?
Бо тяжкий твій полон,
бо єдиний мій шанс
перервати його –
твій землистий мурашник розкришити.
І оплакувати невтішно.

МАРСІУС

Зовнішньо більш Арістотель, аніж Сократ.
Немолодий та все ще красивий денді,
п’яніє від вина, любить жінок.
Відволікається на дурнички:
ось, задивившись на задивлену поетесу,
входить в стіну, але – Увага! – проходить крізь неї,
мов крізь завісу сигаретного диму.

Лишега завжди наче трохи під мухою.
Знай, мотає собі на ус
позаспектровий фільм для сліпих.

Сам по собі. Як кажуть в сусідів:
“Себе на уме. На своей волне.”
М’яз його хвилі колише муз,
піднімає із дна скатів,
перевертає китів.

Осиротілий фавн, марно тулиться до людей.
Літній пасинок – в одинацькій родині поетів.
Той, кого з гри першого вибивають м’ячем,
той, хто завчасно вибув із будь-якої спілки,
лишаючи по собі
дивацького принца датського,
мученика-двійника,
риму без вірша.

Так завжди опиняєшся із синицею у руці.

Не мухи в голові!
То крихітні сірі ангели
нашіптують статичне дзижчання смислів,
сенсу котрого наче недочуває.

Вірші? Відкриваються, як фігурки,
що сам їх майструє із дерева.
Зовні – покруч-коряжка, всередині –
симетричні обручі досвіду.
Прохолодні святі обручки.
Тонкі божі наручники.

Одинокий заручник
царства слова у царстві діла,
з дулом, втисненим в піднебіння.

Advertisements