Силвіа, підписуєш, та вірніше було б ‘Селена’.
Срібною шкірою промені слави
крадуться навпочіпки, боячися злякати.
Завмираєш над аркушем, наче під прицілом.
Очі твої – сірі, зелені? –
косяться, мов у загнаного звіра.

Небезпека. І тихе пекло кипить довкола.
Хто обожнює, хто здіймає на кпини.
За спиною розгортаються шпальти літкритики –
ці скупенькі крила тіло твоє прикриють.

Глибоко в животі, де колись панували метелики,
воно риє і риє болісну могилу.
В неї зрештою і обвалишся, мов велика
гора з желатину, торт
виїджений зсередини.

Advertisements