Коли поезія відходить, мов молоко,
коли в грудях порожньо,
коли навіть дитячий стогін, що лезом
розпорює сон, не наповнює груди словами, тоді нічого
іншого не залишається, аніж писати
про саму поезію.

Як вона відходить, мов молоко.
Як вона, можливо, вже не повернеться.
Як тобі, між нами дівчатами, і не до того.
Як вичерпується, зрештою, ця тема.
Як від того, неначе, легшає
і живеться якось вільніше.
І як слова поволі перестають
бути невід’ємною частиною досвіду.

Ти сама проти світу,
наче проти вітру, наче проти снігу.
Він навалюється на тебе всією своєю вагою,
протискає, розчавлює плівку,
що від нього (ніколи не!) захищала,
забивається в очі, до рота, до вух
його пір’я, прілий пролежаний пух.
Виявляється, він таки справжній,
могутній, і дуже страшний.

Оплакуєш її, видерту з м’ясом. Ховаєш
пульсуючу плівку поезії,
як дитина ховає
надкришеного нею ж метелика:

ще живим.

Advertisements