костеві москальцю

Йшов дощ малин, племена шершнів йшли.
Антонич, цей вічнозелений шива,
перевертав нам слів солодкі скиби
затерплим язиком, немов леміш, важким.
Повітря пахло хвоєю, і мушки
вшивались в пряжу тиші, мов монашки
в порожнім храмі. зачекай ще трошки,
чай найміцніший все ж на денці чашки.

Зостались спалахи в солоних лонах квітів,
сигнали світляків – читаймо між рядків –
долоні ці, горнятами зігріті,
розтягнене й тонке, неначе з ґуми, літо.
Віршів надщерблені прекрасні сталактити.
І кроки їжаків у темряві тугій.
Ні, нам цієї чаші не допити,
навіть якби допити захотів.

Поснули сови. під шатром сосновим
завмерли ми між літнім і зимовим,
мов діти, що у схованці чекають,
коли ж мене, нарешті, відшукають?
Щоб в мами на колінах знову й знову
нам ласувати пляцками і чаєм
і не вникати в суть дорослої розмови.
Ступаєм в сон хиткий. Відчалюємо.

 

|| оксана максимчук

Advertisements