Що то була за подоляночка
з повними кишенями маргариток
у горіхівлянім віночку
із обличчям прикритим?

От вона лежить у колі подружок,
втиснена в землю, наче ховрашок.
От вона починає рухатись, мов зі сну,
позіхає, простягається, на сирім піску
кінчики босих ніжок тремтять,
дві сірі рибини упіймані в ятір.

От вона повільно підводиться,
наче в трансі, робить вмивальні рухи.
Імітує ознаки свідомості,
присутності в тілі духу.

А подружки все кружляють,
кружляють довкола неї.
Зацілувало б до смерті
її вороння лілейне.
Бо не хто інший, а саме
вона одна в центрі кола,
саме заради неї
відбувається знову і знову
спів, і здіймання рук,
і нехитра наука рухів:
сіла, встала, пішла,
серцем об груди бухнула.

Вибору її чекають, затамувавши подих:
котрій із подруг вкладе руку в долоню,
поцілує в стиснені до синяви губи,
затягне на своє місце, в середину кола?
Бо над усе хочеться назад до хороводу,
вплестися пальцями у пальці теплі,
і закружляти, мов сніг, мов нетля,
мов тінь легенька довкола дерева.

Вона ще не розуміє, що мертва.
Що її місце поросло травою.
Що її з’їдять мурахи.

Advertisements