Зі знайомих мені українських письменників
половина мітить на нобелівську премію:
oпрацьовує важливі аспекти складної історії,
дотепно обіграє колоніальну теорію,
висвітлює марґінальні наративи, пострадянські мотиви,
пише чорнові версії нобелівської лекції,
приміряє до себе інших учасників елітного клубу,
наче закоханий, що прилаштовує грубо
вирізане кружальце лиця до світлин коханої з іншим,
на нашу авторитетну думку, значно, значно гіршим.

Інша половина на нобелівську премію не мітить.
Хоч, може, про неї і мріє, бо письменникам в Україні
не доводиться загрібати бабло лопатою,
(та щасливчик вибиває таки двокімнатну в депутата).
Нобелівська − це, як не як, припинення ринкової залежності.
Тож ряди авторів копійчаних романів, на жаль, обмежені.
В когось є стержень, і цим нормально йде тимчасова слава,
когось за життя вносять до шкільного підручника, на їхню думку, всує.
Ще інші входять в дзен і не дбають за вічність своєї справи,
або вслід за Епікуром вважають, що смерть їх не стосується.

Третя категорія, звісно, складається із винятків.
Що їх мотивує? У кожного на це своя унікальна відповідь.
Такі часто живуть відлюдниками, їх не зустріти на вулиці.
Інтро- та ретроспективні. Працюють щодня або щоночі.
Або щодня чи щоночі бухають. Або ні те, ні інше.
Цим влітає від двох категорій описаних вище:
підозрюють, ті вважають себе кращими від решти.
Їхні кістки обсмоктуються на фуршетах,
поспіхом, бо все ж їх цінують, на них зважають,
тa відмова від загальноприйнятих цінностей, хоч не хоч, ображає.

Не знаю, чи існує четверта категорія, але чому б і ні?
Причому в досить близькому, згідно з Дейвідом Луісом, світі.
Лише кілька відмінностей в геополітиці
відрізняють його від нашого: Україна – на мапах різних часів і народів,
в міру корумпована, з нечесними підприємцями та нахабним урядом,
з недостатньо ефективними соціальними інституціями,
та здебільшого байдужими до політики громадянами.
Сюди спокійно їде на вихідні туристка з Кейп Тауна чи Шікоку.
Тут видаються книжки, але немає культу письменника.
Хай вона буде двомовна, і нехай громадяни володіють обома.

В цій країні дещо складніше одержати нобелівську
боротьбою на барикадах, висвітленням несвобод та корупції,
талановитим виписуванням жахливої, хоч вени ріж, історії.
Четвертина її населення не попухла від голоду в тридцять третьому.
Її міста не було заселено чужинцями в сорок п’ятому.
Письменники не йшли під розстріл за вибір мови.
Діти не набували невиліковних комплексів, відмовляючись
від розкулачених родичів, завантажених у вагони в невідомому напрямку.
Нобелівська премія? Вона не допоможе засвідчити злочини
проти власної людськості. Вона їм, в принципі, не потрібна.

Тому без надмірної шкоди для батьківщини
письменникові вдається дбати за дітей та батьків,
захоплюватись кексами, доглядати кактуси,
кшталтувати текст.
Відмовившися від віри в своє месіанське призначення,
плекати посполиті людські чесноти.

Advertisements