М’яка, наче хутро звіра, віра в тебе, дитино.
Все ідеш попереду, ведучи хороводи ангелів,
з іменами Барбара, Келарент, Дарій, Феріо…
Затримуєшся в місцях, де вони танцюють:
то на кінчику голки, то на лезі бритви,
понад прірвою між першим та другим засновком
силогізмів, що їх збиваєш долонькою, наче бульбашки.

Народжені в провінції, між тираном і мурлом,
ми вчилися жити для меншості, все більшаючою любов’ю
обростаючи. Водограйний панцир
скам’янів у крисаліс. Крізь дитячі риси сотався жах. Вночі
ти ридав від розпуки. За родиною стежили.
Як воно, бути третім синонімом першого?
Щось відбувалося, потай від матері.

Імперія розмазувалась по мапі, мов кальмар,
згусток чорнила й крові під колесами Апарату.
Звичайне дитинство: шахи, ескімо на свята,
гість під німбом і його імпортні шоколадки.
Хто, як не..? Іншого в мене нема.

Світ заломлюється крізь тебе, а ти, прозорий,
на його тлі, мов весіння фігурка голуба,
брендова голограма на скипаючому екрані:
крутишся навколо своєї осі, не спиняючи
aні хіті сердець, ані ходу військ.

Advertisements