Tags

, ,

“Поезія Максимчук – співуча і філософічна заразом, вона нерозривно пов’язана як з духом музики, що породжує трагедію, так і з ароматами платонівських бенкетів, на яких прекрасне є мудрим – і навпаки. Ця перевитонченість думки і виплекана шляхетність почуттів не може не викликати майже побожного остраху: надто тендітно точений кришталь, надто філігранна робота. При всій цій тонкості вірші Максимчук майже цілковито вільні від манірності і маньєризму, їхня вишуканість проста, як простою є вишуканість білого обруса з кількома яблуками на ньому. […повністю тут…]

Для тих, хто з захватом відкрив – і більше не хоче закривати – «Ксенії», наступна збірка Оксани Максимчук видасться разюче інакшою. «Лови» блискучі й холодні, як холодний лід діамантів, читаючи їх, майже фізично відчуваєш скляне шурхотіння ретельно огранених кристалів, з головою занурюєшся у шквал ювелірних розкошів, у рідкісну можливість пересипати коштовності з долоні в долоню, милуючись ряхтінням мініатюрних сполохів і мікровибухами заломленого світла слів. Невідомо, як це чиниться але радісний шок від зустрічі з неможливістю адекватно інтерпретувати дощенту герметичні і водночас відкриті навстіж, як квітка, поезії Максимчук, з надлишком перекриває будь-які гносеологічні та літературознавчі потуги, топлячи їх у давно забутій насолоді інтимної зустрічі з непізнаваним. Цим віршам не закинеш браку логіки, радше навпаки: вони страхітливо викшталтувані і майже маніакально послідовні, вони – досконалі судження, і нам залишається тільки визнати їхню слушність, саме тому, що ми ніколи не довідаємось їхніх засновків! “

Advertisements