Страшно стати статистикою в дорозі до дому отчого.
Хто стоїть за вікном, хто впустити мене охочий?
Завмирає під тінню метелика, терпить темряву,
струменить осяянням незгасним із куща терену?

В серцевині англійського саду, в розверзлих опухлих нетрях,
у волосяному убранні, у короні із птаха мертвого,
по корінні як кістка білому, я ступаю сміло.
Я таки зуміла залишитись цілою, перейнявшись ціллю.

По рамена в землі, населяю ґрунт кам’яний цей
насінинами страху, крівцею, мирним м’яким м’ясцем.
У мереживній сітці із місячного проміння
хліб коштовний мій підростає, пускає пагіння тлінне.

Марні справи мої, мій отче, твої марніші.
Чим старіший ти і невправніший, тим люблю тебе більше,
тим твердіший мій стукіт у двері, що прочиниш ти недовірливо.
Пригортаю тебе, беру на руки, маленького, сірого.

Advertisements