Я його приручила таки того літа.
Спочатку воно хижо шипіло, кусало за кінчики пальців, потім
кидалось на мене і збивало з ніг, рвало мій одяг і волосся, потім
воно жалило мене мацачками, прискало в очі отрутою, надсилало
анонімки зі своїми зображеннями в стані гніву, люті, одержимості.

Коли воно спало, я підкрадалась до нього, щоб
погладити його по голівці, залоскотати під шийкою, хукнути у вушко.
Одного разу воно захворіло і лежало не рухаючись, важке, гаряче.
Я принесла йому сливу й вітрильника, змайстрованого із горіхової шкаралущі.
Я вцідила йому крапельку крові із мізинця і дала злизнути.

Воно відвертало писочок, сопіло, ховало живіт. Згодом
хапало недовірливо гостинці з моїх рук, відносило оддаль, споживало похапцем. Якось воно лизнуло мені долоню і втекло, зашарівшись.
Якось воно принесло мені крихітного альбатроса і поклало до ніг.
Я люблю його мирні кубельця, вимощені приховуванням.

Воно зовсім ще юне і живе у мушлі.
                                                            || оксана максимчук

Advertisements