Колесо рухається поволі, обпалюючи долоні.
Дивись на нього востаннє: завтра воно не встане.
Рятувальна крижина певності кришиться під ногами.
Жаль за віднайденими літами – найвитонченіший з полонів.

Нерухомість душі, мов супокій озер померлих.
Плесо мружиться сліпо, плесо тривожиться відображеннями.
Притули до поверхні мушлю свою уважну:
Серце закам’яніле муляє, наче перла.

Я вивчаю кордони. Мій гріх – повільність.
Хтось межу перейшов, хтось затер її пальцем молочним.
Озеро котить образ, боїться, піниться.
Найпряміша із ліній – не найкоротша.
   || оксана максимчук

Advertisements