Прямую стежкою за червонястим слідом,
стрімким, неначе птах, оперений травою.
Давно прямую слідом за тобою.
У чашу часу наливаєш літо
розбавлене весною, а зимою
багаттям осені напій твій розігріто.
Душа болить, та серце заспокоєно.

Твій слід глибокий і збирає воду.
Схиляюсь над охайними озерцями,
і зазираю кожному до серця:
в прозорій тиші образ твій знаходить
моє уважне око. Лиш затерся
у часі голос. Бо зникають сходи,
котрими йдеш ти. Бо страшна інерція

обжитого життя. Мовчи про неї.
Я слідом йду. Та ти не озирайся.
Який складний і геть непевний рай цей!
Як обережно корінці лілейні
лоскочуть дно твого прощання. Пальці
обмацуючі пам’ять. Де ти, де я?
Найважливіше забувається.
    || оксана максимчук

Advertisements