З віком вікна тьмянішають, важчають крила вельонів.
Трохи страшно стає, що відходи від себе все легшають.
У байдужості дивне обличчя, та пильно простежити,
як її колискові солодкі ретельно заклеюють

ситі ротики людськости, боже, давно не наважуюсь.
Раз на рік розквітає весло невеселе, що ним я
підгрібаю до краю. Клепсидри священної вим’я
раз на рік лиш для мене наповнене древньою, старшою

за спасителя вірою. Бачиш, над обрієм
розкрутився димок, наче первісний паросток папороті.
Жала жалю втискаються глибше у пам’яті м’якоть.
Хтось човни шелиствою запіненою оздоблює.
   || оксана максимчук

Advertisements