Вії рослинні дихають тінню метелика.
Я між повік споглядаю – відбитки прийдешнього
тихо сколихуються. Довершена,
ти нахиляєшся понад отруєним келихом.

Знаєш, у серце ввійшов мені кінь. Відтоді
я прислухаюсь до голосу, до шурхотіння
в темнім нутрі. Бо рука підбирає каміння,
зброя дзвенить, рветься тінь шепотінь.

Кару недобру послала ти карим плечам,
карим мечам та серцям хворобливо кармінним.
Страхом вагітний, заломлює впійманий кінь мій
руки тонкі. В кубках гусне одчай.
       || оксана максимчук

Advertisements