Найстрімкіші безодні не ті, де намуляно оком.
Я на дні всіх речей, я розгублене, я заблудилось.
Нашій мові відмовлено в розкоші нас впізнавати.
Хтось на лови виходить. В сачку його мертвий метелик.

Що за дівчинка ти, мовчазна і невдатна до ігор.
Розправляєш мене, мов тканину, відмірюєш ліктем.
Ріжеш рівним ножем на нерівні безглузді шматочки.
Шиєш ляльку незґрабну, навчаєш її сумніватись.

Чи можливо у складках буття не розтратити вміст свій,
чи турботою пеленати творіння потворні?
Я не вірю у тебе, а отже тебе не існує.
Той би вмер од нудьги, хто б хоч трохи побавився нами.
  || оксана максимчук

Advertisements