Пеленаю слова нерозважні, вкладаю в колиски,
що у склепах священних розгойдуються рядами.
Ключ на шиї ношу, мов камінчик утопла дитина.
Кожній речі на суджену вказую безіменним.

Той, хто втратив усе, ще напевно не втратив достатньо.
Невідомий кордон витривалості, межі страждання.
Сонце в оці розплющенім сліпне, вкривається сіллю.
Наречені підпалюють одіж свою весільну.

Не мовчання речей, їхня мова мене божеволить.
Кожна хоче розкритись та сповіддю полонити.
Під наймення своє підстелити розгублені губи.
Кожна гріє постелю і пестощів дружніх чекає.
|| оксана максимчук

Advertisements