Я таки помилилась: ця стежка веде у старість,
в концентрично мережану ретельними пальчиками павутину,
між світами напнуту. Ти повинна
шлях цей чесно відмірювати зі мною у парі.

А натомість ти дуриш мене, ти показуєш язика,
пальцем хитро обслиненим затираєш важливі дати,
перекреслюєш мапи, спогади підміняєш та
посміхаючися, вчиш мене забувати.

Я позбудусь тебе якось в сутінках, восени.
У гаю біля озера нас чекатиме двоє,
в крила тонесенькі вгорнені. Сумні, вони
одвернуться, і ми розімкнемося із тобою.
   || оксана максимчук

Advertisements