Розкіш безхмарих глибин. Гондоли
спінюють фарбу міської мапи.
Не повертатись сюди ніколи –
значить впустити крізь пильні клапани

в м’яз працьовитий цей спогад. Вельон
пам’яті грубшає та жорсткішає.
Кисне вино у муранських келихах,
гіркнуть щоденні хліби. Надніжне

страху туге черевце. Додому
з наших садів вирушають дерева,
тягнуть корінчики квіти. Над кронами
тануть останні леви.
      || оксана максимчук

Advertisements