Лячно лягати спиною до тебе, обличчям не личить.
Я від тебе на волосину, дивлюся знизу.
Затуливши долонями очі, стоїш так високо,
що не відаю, чи проганяєш мене, чи кличеш.

Кришталева зозулька мовчить. Минають години.
У волоссі чорному борсається нічний метелик.
Хрумкі постелі самими пучками стелимо,
вкладаємо голку в подушку, полин в перину.

Близиш до мене лице, заглядаєш в око.
Мовиш із уст моїх, спиш у мене у вусі.
Викривлено люстро, що у нього дивлюся.
Вечорами бачу тебе під вікнами. Ти годуєш окунів.
  || оксана максимчук

Advertisements