Горностаєва повість твоя – пересипане чорними плямами
біле коло ходів, переможений сном лабіринтик.
Відмовляюсь від чаш, не до краю тобою налитих,
відмовляюсь від часу, роздертого дикими, п’яними

од безсмертя богами на жалю не гідні шматочки.
Наше судно величною тінню півморя накрило,
несучи гордовито наповнені білі вітрила,
мов вагітна цариця живіт, посміхаючись мовчки.

Шлях мій мощено страхом. Спиною вперед
я іду, вкута поглядами у пройдешнє.
Мчаться мимо на змилених комонях вершники,
в третє око із усміхом дмухає смерть.

У червоний сургуч опускаються мідні печаті.
Вирок винесено, мов хлібину із сіллю.
Марно, мудра красуне, готуєш постелю весільну.
У люстерку запиленім звір. Він навчає мовчати.
    || оксана максимчук

Advertisements