Прощаєте, веселі, рідний острів.
Я ж дзеркала завісою тугою
заволокла. Не буде вам спокoю
на чужині, бо жалю шпички гострі

впиваються щодалі, то щільніше,
вгортаючися тільцем сіруватим
у шпари пам’яті. Ні, я не хочу знати,
чи повернутись вам, чи поміж іншими

себе згубити з подзвоном монетним,
у присудку із присвистом пташиним.
Окрайчик суші стане за плечима
сльозою злою вже по той бік Лети,

і заколишеться весь світ, і стане
незнане знаним, але надто пізні
людські прозріння. Mовиться у пісні:
до царства перші увійдуть останніми.
|| оксана максимчук

Advertisements