Я в крихітну люлю вкладаюся на ніч спочити
у льолі тісній, на малесеньке тільце покроєній.
Mереживo хмарок. Луна. Що ж ми, серце, накоїли?
Коня мого череп підглянув таки, ворожбите.

З кубелець вологих любовей, прокльонів, і зрад
смерть ллється навшпиньках, змиваючи щільні вуалі.
Точити терпіння несила, розказуй-но далі
цю казку страшну, що виводить до раю крізь ад.

У крихітну люлю вкладаю себе, наче в рота
коштовний мізинчик, із пальчиків найщасливіший.
На мертвій воді мої кола червоні все більшають…
Згортається тиша. Давно не важливо, що там.
  || оксана максимчук

Advertisements