Місто наше не вкрилося пліснявою, а дивно.
Вулички смокчуть туман, мов кальян зледащілі служниці.
Я обмацую пам’яттю лапи твої і лиця,
о стотіла багатоголоса тварино.

Де господар твій, серце моє? У мандрах
ти, здається, забуло всі значення слова «вертати».
Вже давно не несy над тобою сліпецьку варту.
Встерегти тебе неможливо. Карати марно.

В колос голосу вкласти власну малу зернину,
дописати всі книги, задмухнути зорі у водах.
Я крізь старість виходжу в дитинство. Мені не шкода
всього, що було між, всього, що станеться поза ними.

Ніч ясна, мов бурштин, ніч прозора, як лій оливки.
Хутро сплячого міста розчісує місячним гребенем.
Не накочуєш хвилю на хвилю, не ревеш, не руйнуєш греблі.
Як же нам розуміти тебе, володарю тихий?
  || оксана максимчук

Advertisements