На папері м’якому малюю великі літери.
Накладаючи фарбу тричі, відхиляюся, змінюю кути зору.
Текстура набухла під пензлем, зерниста, повітряна.
Я накладаю фарбу, текст мій стає прозорим.

В мене цілиться світ крізь величне опукле люстро.
Він – мисливець з прозорим сачком, я – бджола медоносна.
Зависаюча над суцвіттями, я боюся
тих, кого мною виплекано у колисках із воску.

Каламутний кварц теплих сот. Тісно межи
стін, підлог та склепінь цих вологих липких лабіринтів.
Я погойдую кришталеві колиски. Я стежу
за пожадливим жальцем їх сну. Я натягую ниті

між собою і світом, між ними, собою і світом.
Буде проклято дзвін, що своє калатало ковтає.
Наша пам’ять відходить повільно і сумно, мов літо,
мов у сутінках крильця тремтячі данаї.
|| оксана максимчук

Advertisements