До мене гукають коти березневі, і пахне
підталим розрихленим снігом. Дитинні дерева сидять
в спокійних колисках і ручки малі простягають,
і смокчуть невидимі пипки. В зелених очах
ти мало не губишся, поро безсонячних ранків,
безсонних світань і блакитних тривких вечорінь.

Ці пальчики теплі немарно сьогодні бояться
торкатися крилець сухих тогочасних подій,
аби їхніх снів прохолодні горнятка не збити
з полиці горіхової. Дожити
до ранку, і пам’яті ранки попестити
м’якими устами донизу, за шерстю,

розправивши складки на плесах нещадно потрісканих.
Стежиною мудрою я пробираюсь крізь лісу
напушений лабіринт, аквамаринно гаптований.
Розхиляючи віття мосяжне споминів,
віднаходжу галявину у оправі суничних кущиків.
Нахиляюся. Тиша дужчає.
       || оксана максимчук

Advertisements