Дорогу сюди викладено шкурами чорних бобрів,
лискучими, жирними чистою грубою шерстю.
Ми ступаєм по них обережно, намацуючи брід
довгими пальцями; ми тут, здається, вперше

після тривалих мандрів, пригод та хвороб,
після пісень країн, у котрих букви нашого алфавіту
не знаходять аналогів серед можливих звуків, і от
ми хапаємося за нитку спогаду, як кораблі за вітер.

Тут домашньо, тут вогко, тут благородно пахне
цвіль, демоструючи ескізи із-під свого пензля тільки
на найкращих будинках. Але чомусь жоден дах не
куриться бурим бузком. І минаючи кілька

сотень будівель, площ, ліхтарів, з жахом рвемо
за пам’яті павутинне ниття. Дарма
напинається спогад-вітрило назустріч деревам.
Тут давно не живе ніхто. Тут і нас вже нема.
     || оксана максимчук

Advertisements