Tags

Хтось попід вікнами моїми ходить.
Збирає з темних шиб сухий нектар
забутих снів, неясних віддзеркалень
тих спогадів, котрими ніч годує
своїх дітей, що навчені зорею,
сузір’ям перестали поклонятись.

Пульсує лоно часу, і ледь чутно
цей хтось під вікнами моїми плаче,
а місяць дражниться і сніння місить,
і я вкотре невміло прокидаюсь
у тіло несвоє, на пульс раніше,
впізнаючи себе лише опісля.

А хтось, ховаючись від мене, сумно
майструє колесо, або полює
на товстотілих ніжних мотилів,
нічних фантомів, що у сни мої
вростають крильцями. Або ж
слова складає із блідих пелюсток,

а потім обережно і дбайливо
їх скочує в маленьку вогку кульку.
Поцмакує, вкладає їх до рота.
Я знаю їхній смак. Усе,
що втрачено не мною, а можливо
і мною, десь, колись (коли?),

неначе заблукале колесо,
крізь мене котиться. Лишає
по собі лиш неясне відчуття,
що вказує на ті волокна часу,
в котрих цей рух залишиться назавжди,
хоча б як натяк на свою причину.

У світі бути і не бути світом,
в котрому сам ти не що інше як
тривожний погляд ззовні — це єдина
можливість бути самовитим свідком.
    || оксана максимчук

Advertisements