Tags

Колись і я теж, напевне, була вівчарем.
Спала під важким духом кожуха, варила бринзу, гріла
ноги об землю в одинокому танці. Пестила овець. Співом
тонких сопілок з’являлися мені уві снах невідомі повільні тіні,
і відходили тільки тоді, коли у рожеве фарбувались верхівки дерев.

Напевно, я таки була вівчарем, а не однією
із тих дивних дівчат, що блукають по полонинах увечері.
Розповідають про отих мавок чудні а часом і страшні речі:
Ніби-то вони вплітають баранам у роги зело та заманюють легінів у печери,
і холонуть легіні в їхніх обіймах, і нічне небо біднішає іще однією зорею.

Але часом бліді доньки гір до вівчарів милостиві:
Виплітають їм із трав пахучі колиски, у котрі разом з ними лягають.
Заблукалим мандрівникам траплялося бачити, як такі колиски гойдаються
між завощених сосен, і ангельський сміх то тут, то там лунає.
У таких вівчарів вовна найгрубша і сир незвичайно білий.

А можливо, я була і вівчарем, і тією дівчиною,
що до нього ночами приходила, над ложем ліхтар місяця чіпляючи.
І посрібленими пелехатими вусами ворушили суворі сосни, неначе
люльку смокчучи, оповідаючи комусь невидимому стару бувальщину
про те, що було колись і чому вже не бути більше.
  || оксана максимчук

Advertisements