Tags

Старезний млин уже не полетить.
Політ уб’є його, так каже сивий
від мандрів журавель, котрий також
не полетить уже.
Блакитні сливи
блищать, немов вгодовані тіла
хрущів, що вимерли іще у червні
того задушливого року.
І кора

дерев ще досі носить знаки, наче червою
в ній виточені синьолицим сном,
котрий забути не вдається, бо
навіть померши, сірі бджоли болю
лишають жало у душі. Воно
живе разом із тілом, тільки часом
тривожить м’якоть пам’яті. Воно
вмирає тільки разом з тілом. Власне,
разом з душею.

Може, й все одно
тепер, чи рік той неможливий
пізнається у світі, над котрим
час тріскається визрілою сливою.
Ні сивий млин, ні журавель туди
не полетить уже, щоби засвідчити
минуле, у котре нас втрушено було,
немов сухі листки у вогнище, немов
тіла невмерлих ще у вічність чи

поза її непевні межі. Знов
і знов тугий сувій історії
вибілюється. Але все одно
тут хворіють собою, хворіють
минулим у собі. В моє вікно
сивіє журавель, і млин, і червень,
дерева знов приносять нам своїх дітей.
Той рік триває досі, та, напевне,
нікому не відомо ще про те.
|| оксана максимчук

Advertisements