Неначе в потязі, що вищить швидкість,
гриміли шиби. І вороже хляпав
об їхні щоки дощ твердими ляпасами.
Темніло. Через двір навскіс

пересувалися чужі собаки, і
намоклим тіням мріялося так
про ноги господинь. Розмитий птах
меланхолійно й стримано ніяковів,

втискаючись між кам’яних грудей
богині, що оздоблювала дім
напроти. Між її колін
сидів іще один. Цей вогкий день,

як інші, без зворотньої адреси
помчить, спакований в конверт,
на край світів, де той, котрий не вмер
усупереч любителям ексцесів

та постмодерних фрагментованих ідей,
відніме ще півтисячі хвилин
від існування тіла. Плин –
річ зрозуміла, особливо древнім.

І двічі увійти в єдину мить,
собою залишаючись, я впевнена,
можливо тільки в пам’яті. Окремо
беруться до уваги божевільні й ті,

котрих за божевілля мінус хаос,
зовемо геніями, чи святими.
Бо хто ж іще вогонь нестиме
на власних спинах, щоби нас,

немов метеликів нічних, вести,
освітлюючи те, що стане шляхом.
Темніло. Сумно не було лиш птахові,
котрий з богинею вже вуркотів на ти.
|| оксана максимчук

Advertisements