Біг між червоних маків, навколо — нікого.
Поміж людей спокійніше,
але тривога,
у котрої немає імені (тоді було б легше),
знову приходить до тебе.
Як вперше,
бути розгубленим перед тим, що розкрило,
неначе гігантський метелик, ворсисті крила,
на кожному із котрих
розквітло по оку.
Ти поміж маків біжиш. Навколо — нікого.

Але ці крила. Цей білий білок. Цей страх.
І через мить ти вже майже не ти.
Ти — птах.
І захлинаючись згадкою про
яйце,
ти
власне крило
гостриш на себе.

Пригадавши цю пустку
майже не-існування, можна, і навіть треба
ґлузду
збутися.
До таких подій небо
ставиться рівно-душно.

Душно
може бути лиш тим, хто не спить іще
в цьому полі
під кармазиновий щем
маків. Поволі
страх коливаннями слів заколисано.
Ти засинаєш у собі, майже колишньому.
     || оксана максимчук

Advertisements