Жовто-жовто довкола, неначе надходить осінь.
Хоч дерева ще вишнями сиплять під ноги, і ніч,
як в Петрівку, маленька. А може, то нам здалося,
може, перші відчули забутий віддавна клич.

У ключі ми з тобою, мій пане, іще не літали
і не знаєм, яка вона, радість пташина, коли під крилом
тільки вітер веселий насвистує давні хорали,
а крім нього ніхто не сповільнить падіння. Було

й нам нестерпно вдивлятися в небо, старе і голе,
у котрому, здається, ніхто і ніколи не жив,
і м’язистим крилом, неначе листком тополі,
накладати малюнки на чорні крихкі коржі,

зорі з’єднуючи майже прямими лініями
й населяючи космос богами, героями, скотом.
Але цього разу, здається, ми таки вільні
від каміння руїн відштовхнутись, аби над високими

банувати з подібними нам за загубленим часом,
за прогірклим нектаром забутих богами життів.
Ми самими губами надкушуєм яблуко Спаса,
як колись куштували ще райські, ще ті.
|| оксана максимчук

Advertisements