Ми з тобою любимо залишати це місце останніми.
Навколо пустіє, і там де нас меншає, нас більше.
Я п’ю куминове молоко індійської корови, ти вірші
читаєш із товстої книги, написаної майбутніми далай-ламами,
загубленими душами, поетами та жінками, котрі з нами
поруч живуть, і котрих ми не помічатимемо, як і раніше.

Прибираються столи, стільці, дивани, крісла, та лампи.
Стирається розлите какао, суп, варення; струшуються крихти.
До півночі цей простір встигає вивільнитися від тіл та стихнути,
лише беззахисно красиво і пухкошерсто, неначе молочні лами,
тремтять ряди світильників у біло-м’якому сяйві. Та між столами
ходять тіні, розганяючи цю отару. І після них світиться тільки знак виходу.

І хоча ми знаємо, що вихід із чогось ще не вхід кудись і взагалі не вихід,
ми занурюємося у мохнату темряву, у простір, котрий над водами.
Сплячий світ розкидається смугами світла; ми заходимо в них і виходимо.
У відсутності інших тіл навколо нас більшає і в цьому просторі дуже тихо,
але коли вслухатися поза власні кроки та шелестіння дерев чути як дихає
ніч, і як хмарочосів лежачі на спинах слони підпирають небо ногами, котрі під нахилом стають сходами.
|| оксана максимчук

Advertisements