Волосся часу знову відросло.
Воно шовковисте і пряне, тільки зрідка
із виплеканих кінчиків роздвоєні
рожеві язички ледь-ледь шкварчать,
неначе краплі поту на камінні,
розпеченому швидкістю тертя
об нього променів кошлатого світила.

Заснути на просмоленій гондолі
зуміє кожен. Сумніви приборкано
в тугій пахучій люлі, де на носі
непевне ліхтаріння хаотично
розхитує, немов прогнилі зуби,
дві тіні: безіменного гребця
й когось, хто, певне, був колись тобою.

Гондола як великий черевик,
що на нозі тонкій, легкій, шляхетній
немало обігнув загострених кутів,
пливе без вказаного напряму. Здається,
що краєвид не змінюється. Втім,
чи не байдуже сплячому, куди
його гребець везе чи перевозить?

Найнезворушніші до того мойри,
в котрого на спині вовки безсоння,
немов голодні діти, скавучать.
Обмацуючи поглядом тривожним
цей бік і той, він раптом розуміє
жахливо неможливе: що даремно ділять
надвоє простір річища нерівні.

Світи однакові по цей бік і по той,
та кожен дивиться на іншого, неначе
уперше в дзеркалі себе побачив
старий циклоп, і вражено завмер
перед німим обличчям незнайомця,
не годен вікою загородитись від
останньої сходинки віку віщих.
    || оксана максимчук

Advertisements