Крізь прочинені двері я чую, як кличеш ти
вийти, подивитися на вишні в цвітінні, на вечір,
що лягає до ніг, наче трави скошені, наче дим
листя і хвої, неначе в’язкий жовтий хліб до печі.

Я іду назустріч, тріскаюсь печеним яблуком, я
пробираюсь крізь соти суцвіть, оглушена місячним
диханням, роздуваннями срібної діафрагми для
бесіди, у котрій ми пригадуєм обриси вічного.

Ти сидиш на корі потрісканій дерева, щось
вимальовуєш крилами, списаними, мов книги,
до країв сторінок. Твоя присутність тепла, як дощ
у тропічних лісах. Я сідаю поруч, і стигла

тиша згортає мене, наче довгий сувій,
по котрому крила твої врівноважено пишуть
мовою, що віддавна вже невідома мені,
як і місяцю, як і вишням.
    || оксана максимчук

Advertisements