Шум моря, білих суден, продавців
рудих креветок, розливного пива.
Юрба по набережною плине
і піниться, і сито і пестливо
сичить многоголовий звір.
О цій обідній стоптаній порі
медузи та вода тхнуть ресторанами.
В почервонілій шкірі розповзаються
відпочиваючі по міста шкурі ранами,
плямуючи її тілами.

Тут ніхто із нами
не заговорить першим, слава богу.
Хіба що з мінарету піснестогоном
покличе хтось у рай. Та ми не зрозумієм.

Коханий, ми з тобою дивні звірі
в цій втраченій і відчужілій Ялті.
Дарма собачка бронзовіє над асфальтом
із дамою своєю. Це лише
підкреслює відсутність тут собачок
і їхніх дам. Фарбоване лице
нової Ялти, думаю, заплакане
теж через це.

Колишній Ялті в тут
нема потреби, як і в ній нема
потреби більше тут.
Лиш широта
лишається все та ж.
І тихо нас з тобою переймуть
святкові тіні в снах. Але вечірній пляж
уже не наш,
і час уже – не наш.
        || оксана максимчук

Advertisements