Лиця наших коханих,
неначе китайскі віяла:
розкриваючися, німіють,
викриваючи лінії
днів і дерев, тих саме,
котрих не було у Китаї
ніколи.
І не буде.

Фантастичний птах із майже
людським оком
дивиться у нікуди.
І щось каже,
але тільки тобі,
що люди,
котрих ми любимо —
відображення тих же птахів,

і слідів, слів і днів,
котрих ми ніколи не взнаємо,
бо немає такого китаю,
де у тиші туші
гнучких дерев
ховався би хтось.
Бо вужчі
за нас самих двері наші,

і вийти крізь них нізащо
ні мені, ні нам, а ні навіть тому,
крізь пам’ять котрого можливо знову
виплисти до початку,
де навіть лінія
горизонтального часу
стікається в крапку,
і де ми ніколи не будем самі,

бо в нас назавжди залишаться сотні
істот, котрих ми
кожен раз, прокидаючися в сьогодні,
в межі нашого існування вводимо.
А потім із подивом
придивляємося,
і щосили
пригадуєм щось… Але ні, не те.

Ті, котрих ми створили,
вже не наші творіння.
Ми — їхні.
І хоч втіхи
від таких перетворень може бути багато,
часом хочеться знати,
де ж та крапка, котра і кінець, і початок, і навіть
те, що між ними.

Протискаючися крізь двері
ізсередини,
можна відчути те,
у чому від-
сутність наша
болить.
І на мить
стати словом,

повторення вічне котрого
є,
було,
буде,
незалежно від того,
чи і чим
будемо
ми.
  || оксана максимчук

Advertisements